Дар’я Невкрита
Ще у 2012 році Донецьк разом із Києвом, Львовом та Харковом приймав Чемпіонат Європи з футболу, там сяяла нова «Донбас–Арена», світилися вогнями готелі і ресторани, на відреставрованій набережній річки Кальміус було не проштовхнутись, місто жило і розвивалось. Тепер Донецьк, за словами колишніх городян, ніби не просто застиг у часі, а й повернувся у минуле. Там ніби 80-ті роки минулого століття.
Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
Протягом усієї весни 2014-го року донеччани виходили на площі своїх міст, щоб підтримати суверенітет України. Контрольовані Москвою проросійські сили протидіяли українському руху, і дедалі жорсткіше.
Останній публічний виступ у Донецьку відбувся 28 квітня – його розігнали арматурою і камінням. Далі було вторгнення гібридних російських сил, війна, окупація.
Із 2022 року частка захоплених земель Донбасу ще зросла – і продовжує зростати. Станом на лютий 2025 року під російською окупацією перебували 60,4% населених пунктів Донецької області, і відтоді агресор продовжив просуватись.
До російської агресії в регіоні жили 4 млн 132 тисячі людей, перед початком повномасштабного вторгнення – 1,9 мільйона. Офіційно лише внутрішніх переселенців із Донеччини зареєстровано 532,1 тисячі (дані на жовтень минулого року).
Як це воно: раптово покинути дім, роками жити без розуміння, коли зможеш повернутися, і навіть втратити надію на це? Про це вихідці з Донецької області розповіли телеканалу «Настоящее время», створеному Радіо Свобода з участю «Голосу Америки».
Алла з Донецька: «Я хочу додому, але Росія вирвала його з коренем»
Алла жила в Донецьку до російської окупації та деякий час під час неї. За її словами, те, що відбувається, досі здається їй «поганим жартом». Вона згадує, яким був Донецьк лише за два роки до початку війни – місто приймало Євро-2012, було жвавим і доглянутим. Сьогодні, говорить вона, Донецьк схожий на периферію з 80-х.
Алла зізнається, що хоче додому, але для неї «дім помер» і тепер там живуть «інші люди».
Особливо їй запам'яталося літо 2014 року:
«Вперше почула свої кроки, коли йшла вулицею Артема – головною вулицею міста, яка ніколи не спала. Я була там одна. На всю вулицю. А на горизонті все вибухало і горіло».
Алла каже, що біль із часом нікуди не зникає.
«Росіяни вирвали мені серце, зруйнували моє життя», – говорить вона. Її близькі родичі поховані на окупованій території – і тепер вона навіть не може приїхати на кладовище перевідати могили.
Іноді їй сниться дім:
«Дача під Мар'їнкою, мамині квіти… а на фоні вибухи і палаючий горизонт. <...> Просто дуже боляче. Це несправедливо. Я хочу додому, але Росія вирвала його з коренем».
Анастасія із Донецька: «Чекали, що все скоро закінчиться»
Анастасія (ім'я змінене) зараз вона працює в IT-компанії і живе в Харківській області разом із родиною. Сюди вони переїхали з Харкова 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни. До цього вона навчалася в Києві.
Із рідного міста вона виїхала у 2015 році, після закінчення першого курсу в юридичному інституті. Тоді, за її словами, ще не було проблем із виїздом. План був поїхати на пів року закінчити навчання, з собою вона взяла дві валізи.
Бабуся з дідусем перевели її до вишу в Києві, знайшли житло у знайомої. Про ставлення свого тодішнього оточення до окупації Донецької області вона говорить так:
«Були люди, які підтримували, були ті, хто засуджували, але більша частина не розуміла абсолютно ні що я пережила, ні що відбувається».
«Чекали, що все скоро закінчиться», – так Анастасія описує те, як вони з мамою дивилися в майбутнє.
Мама залишалася в Донецьку до 2020-го, але коли окупанти виїзд заборонили майже повністю, пояснюючи це пандемією коронавірусу, вона теж наважилася виїхати. Виїхати з речами та котом вона змогла тільки через територію Росії.
Тривалий час в їхній сім'ї «зберігалася довіра до Росії» – у 2014-2015 роках вони не до кінця розуміли, що відбувається. Багато родичів підтримували окупацію, а деякі продовжують підтримувати й досі.
«Ми дійсно вважали, що дуже схожі як народи, і взагалі не вірилося в те, що Росія піде війною. Навіть у 2014-му, коли мені було 17-18 років, більше вірили в «жахливих бандерівців».
Зараз у Анастасії в Донецьку залишилася найкраща подруга – вони регулярно спілкуються. Та не підтримує військову агресію Росії, але вже майже не вірить у повернення регіону під контроль Києва. Зараз у своїх розмовах тему війни вони частіше уникають:
«Багато говорили про це у 2022-му, а потім припинили, дуже боляче постійно обговорювати це. Ми можемо зідзвонитися і поплакати одна одній, тому що невідомо, як далі складеться життя».
А ось зв'язок з родичами майже втрачений: у 2022-му деякі казали, що «що нам (людям на підконтрольних Україні територіях – ред.) варто потерпіти, поки РФ нас звільнить, і ми знову будемо однією країною і будемо їздити в гості один до одного».
Востаннє Анастасія була в Донецьку у 2019 році:
«Зараз вже складно все згадати, тому що я приїжджала до мами. Єдине, що не забуду, це відчуття, що я вже не в своєму місті, не вдома».
Сьогодні Анастасія визнає – у повернення Донецька під контроль влади України вона більше не вірить, принаймні так, як вірила у 2022-му:
«Мені б цього хотілося, але життя людей набагато дорожче», – пояснює вона. Повертатися туди знову вона не хоче – «це більше не те місто, не моє місто, на жаль»
«У Донецьку завжди жили дуже сильні і працьовиті люди, я пишаюся тим, що донеччанка. Але люди скрізь різні, як хороші, так і погані, у кожного свій досвід. Однак, мене завжди зачіпає, коли кажуть, що «ми самі винні». Віктімблеймінг – дуже страшна річ».
Розраду вона знаходить у повсякденному житті, у роботі та сім'ї. З маленькою дочкою вони розмовляють тільки українською: «Це варіант мого опору», – каже Анастасія.
Олександр і Курахового: «Для однієї країни я – гарматне м'ясо, для іншої – червоний паспорт»
Олександр (ім'я змінене) народився в Росії, але все дитинство провів у Кураховому. У січні 2015 року мама запропонувала йому переїхати з України до тітки в російський Калінінград. Він досить швидко погодився, бо російське громадянство у нього було, а українське він отримати так і не встиг. У Калінінграді молодий чоловік почав навчання, а його батьки в результаті не змогли переїхати і продовжили жити та працювати в Кураховому.
На початок 2022 року Курахове було під контролем України і, незважаючи на періодичні обстріли, за словами Олександра, місто продовжувало розвиватися: батьки розповідали йому, як там прикрашають вулиці, висаджують квіти, відкривають нові кафе та заклади. Він уявляв, як одного дня повернеться додому: «просто впаду на коліна з порога з думкою, що я вдома».
Але події лютого 2022 року майже остаточно перекреслили ці плани. Почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, через місяць Олександр з дівчиною опинився в Грузії, його мати з сестрою – у Бельгії. Батько залишився в Кураховому: допомагав разом із волонтерами роздавати гуманітарну допомогу жителям, що залишилися, стежив за житлом, продовжував працювати.
«У нас було дві квартири і два приватні будинки. У кожне житло або влучила ракета, або якось його зачепила. Один раз до батька в кімнату, поки він спав, залетів осколок снаряда, пробивши два пластикові скла. Той дивом залишився живий», – розповідає Олександр.
Читайте також: Поле битви – Донеччина. Чи спроможна Росія повністю окупувати Донбас?
Восени 2024 року армія РФ захопила Курахове. Відтоді, каже він, надій на повернення додому більше немає. До Росії він не збирається, зокрема тому, що боїться насильницької мобілізації або призову: він придатний до служби, має військовий квиток. В Україну йому також закрита дорога через російське громадянство.
Уже третій рік Олександр живе в Грузії: «Що робити, коли народився в одній країні, виріс в іншій, а в обох ти чужий? Для однієї я гарматне м'ясо. Для другої – червоний паспорт».
У ніч проти 11 січня 2025 року аналітичний проєкт DeepState заявив, що армія РФ захопила Курахове. У Генштабі ЗСУ офіційно не коментували це повідомлення.
Єлизавета із Дебальцевого: «Мені немає про що говорити з людьми, які застрягли в часі»
Єлизавета народилася, виросла і жила в Дебальцевому. У червні 2014 року – незадовго до початку активних боїв – її чоловік прийшов додому з роботи і сказав: «Я звільнився. Ми їдемо».
Єлизавета каже, що тоді була «юною, безтурботною та аполітичною», тому пропозицію чоловіка вона підтримала не зі страху, а, швидше, на ентузіазмі та авантюризмі.
Спершу вони думали, що повернуться через кілька тижнів, тому взяли з собою лише близько 1500 гривень. Друзям вона теж сказала, що ненадовго їде у відпустку – «не хотіла здаватися панікеркою, нагнітаючи тривогу».
Так Єлизавета з чоловіком опинилися в Білорусі, де жили її родичі. У Бресті їх зустріли тепло, незнайома жінка в перший же вечір запропонувала нічліг. У країні вони провели вісім років, а потім переїхали в одне з великих міст Австралії, де живуть зараз.
Всі родичі, що залишалися у Єлизавети в Дебальцевому, зараз мертві. Розмови з друзями звідти стали неможливі: «Мені немає про що говорити з людьми, які застрягли в часі. Воно там зупинилося. Тепер ми з різних планет».
Має вона родичів і в Росії – частина з них підтримує дії Кремля, частина воліє відмовчуватися.
Говорячи про початок конфлікту, Єлизавета зазначає: «Україна (держава точніше) не захистила мій дім, не просувала національну культуру, не позиціонувала мову».
Зараз вона дивиться місцеві пабліки і бачить багато прапорів, мітингів та агресивної російської пропаганди. З гіркотою вона зауважує, що ця ідеологічна машина працює ефективно, і більшість людей сприймають те, що відбувається, як стабільність, хай і ілюзорну: «Чим менше у людини є, тим лютіше вона це захищає».
У повернення міста під контроль Києва вона не вірить. На її думку, виросло вже ціле покоління, яке не знало іншого життя і було виховане на ненависті до України. Хоча проукраїнські жителі, як каже Єлизавета, у Дебальцевому теж є.
Вона вважає несправедливими звинувачення в тому, що жителі східних областей України «самі хотіли, щоб Росія прийшла», що війна почалася «через таких, як вона». За її словами, найбільш красномовно про це свідчить той факт, що половина населення регіону виїхала.
На її думку, Україна як держава більше зробила для розвитку західних областей, ніж східних:
«Мама Україна любила Львів більше, ніж Донецьк, який дихав гаром шахт і заводів. Тут люди вкалували, формуючи дотації на дитячі садки та школи для непромислових регіонів». Але додає: «Це [внутрішня] проблема моєї сім'ї. І немає [тут] місця методам виховання оскаженілого сусіда».
«Донбас годує всю Україну» – один із наративів, які найбільше просувала Росія ще задовго до початку агресії у 2014-му. Він був одним із наріжних каменів кремлівської політики протиставлення Схід – Захід, який Москва використовувала, зокрема, під час виборів. Насправді вугільна галузь, яка була основним видом промисловості Донбасу, була збитковою та, навпаки, протягом десятиліть отримувала дотації із центрального бюджету. Тобто, Україна як держава підтримувала цей регіон грошима із державного бюджету.
Вже під час «Русской весны» у 2014 році ватажки проросійських угруповань обіцяли, що, відокремившись від України, регіон стане заробляти більше, бо не годуватиме Київ, а процвітання в першу чергу обіцяли шахтарям. Що Росія зробила із шахтами на окупованих територіях Донецька і Луганська, читайте у матеріалі Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) «Росія у 2014-му обіцяла гірникам розквіт. Відтоді на окупованому Донбасі закрили майже всі шахти»
Володимир із Донецька: «Донецьк став тяжко хворим, майже неживим»
Володимир (ім'я змінене) народився, виріс і до липня 2014 року жив у Донецьку, зараз живе в Києві. Виїхав з рідного міста він наступного дня після того, як там з'явилися бойовики під командуванням російського офіцера Ігоря Гіркіна. Каже, тоді стало зрозуміло – це вже справжня війна.
Деякі з його знайомих згодом повернулися, але він, його сім'я та майже всі друзі остаточно залишили місто, оскільки не бачили свого життя в окупації.
Квартиру в Донецьку, в якій виріс Володимир, продали у 2015 році, коли вирішили, що чекати на звільнення міста безглуздо.
До 2014 року Володимир сприймав Росію нейтрально, як сусідню державу, з якою Україну багато що пов'язує, при цьому політика очільника Росії Володимира Путіна завжди викликала у нього відторгнення. Він підтримував Євромайдан і виступав за зближення з ЄС, з 2014 року відвідував акції протесту проти російської агресії.
Думка про війну з Росією здавалася абсурдною лише до 2014 року. Зате потім Володимир вже постійно тримав у голові таку можливість і, за його словами, 24 лютого 2022 року не стало для нього несподіванкою.
Деякі близькі Володимира залишилися у Донецьку. Вони з 2014 року підтримують дії Росії, а окупацію щиро називають «звільненням».
Тому політику він з ними намагається не обговорювати, зате вони часто скаржаться на перебої з подачею води. За словами Володимира, бували періоди, коли води в Донецьку не було взагалі, зараз у центрі її дають на кілька годин раз на два дні.
Читайте також: «Путін, введи війська!» Які місцеві політики допомагали Росії окупувати Донбас у 2014-му і як їх покарали
Із 2014 до 2018 року Володимир ще періодично приїжджав додому у справах, щоразу, за його словами, він ніби потрапляв у постапокаліпсис:
«Після 2014 року Донецьк став тяжко хворим, майже неживим. У 2016 році я йшов приблизно о 8 вечора центральною вулицею, погода була гарною, вулиця була освітлена, у вікнах будинків теж було світло, але я там був один: жодного іншого пішохода, жодної машини, жодного відкритого магазину чи кафе».
Він згадує, що до 2014 року в цей час за гарної погоди на вулиці були натовпи людей.
Головний і найважливіший спогад, який Володимир зараз зберігає про Донецьк, це те, що «тисячі жителів у березні та квітні 2014 року виходили на мітинги проти агресивної російської політики щодо України, проти «ДНР». Виходили, попри те, що це вже було небезпечно для життя та здоров'я».
Тому стереотип про те, що «якщо людина з Донбасу, то вона, швидше за все, ненавидить Україну і підтримує Росію», Володимир вважає несправедливим.
Але сьогодні серед знайомих Володимира в Донецьку майже не залишилося тих, хто мріяв би про повернення міста під контроль влади України. Ті, хто мріяв, як він вважає, давно виїхали.
Головне бажання тих, хто залишився, за його спостереженнями, «мир, щоб життя знову стало нормальним, а під яким прапором жити, більшості не так вже й важливо».
Володимир е вірить у повернення окупованої території Донецької області, хоча хотів би мати можливість приїжджати туди хоча б у гості, але умови, за яких він зміг би це зробити – поразка Росії у війні та відхід від влади Путіна – він вважає майже нереальними.
Олексій із Донецька: «Донецька вже немає, є «Донецк»
Зараз Олексію (ім'я змінене) трохи більше 50 років, він живе в Дніпрі і після звільнення зі ЗСУ розвиває свій бізнес. До літа 2014 року він постійно жив у Донецьку.
Виїжджав він «через напружену обстановку в місті», яку описує так:
«Наприкінці травня 2014 року аеропорт Донецька, збудований до Євро-2012, перестав функціонувати. До цього деякі банки та великі компанії почали згортати роботу. Багатотисячні мітинги на підтримку України розганялися найнятими бойовиками, були жертви»
Олексій та його знайомі завжди займали проукраїнську позицію і, як він сам зараз згадує, наївно вважав, що «треба почекати 2-3 місяці, і ця проблема зникне сама собою кудись».
Із такими надіями він поїхав до Франції. Вже у Франції чоловік дізнався, що з підземної парковки в одному з торгових центрів Донецька викрали автомобіль, який він залишив там на час від'їзду. Інші авто на парковці теж були або розкриті, або викрадені. Для нього це стало першим «протверезним» сигналом.
Потім з Донецька все частіше стали надходити новини про викрадення, катування та вбивства людей з проукраїнською позицією – тоді Олексій остаточно зрозумів, що повертатися туди не можна, і вирішив пожити у друзів у Києві.
«Так я і залишився в Києві з одним рюкзаком похідних речей та парою літніх футболок».
Читайте також: «На День Незалежності згадайте, що ми – теж українці»: як жителі захопленого Донбасу протистоять окупантам
Того літа 2014 року йому особливо впав в око контраст між його рідним Донецьком та рештою України. Поки, за його словами, вся країна жила літнім розміреним життям з кав'ярнями, пляжами та квітучими каштанами, рідний Донецьк був схожий на «Петербург часів громадянської війни в Росії. <...> Групи озброєних людей, гриміли постріли, все частіше мелькала бронетехніка з російським триколором».
Родичі Олексія досі живуть у Донецьку, вони виїжджали до Києва восени 2014 року, коли почалися обстріли міста і одна з мін розірвалася недалеко від їхнього будинку, але потім повернулися, сподіваючись вберегти своє житло від мародерів.
Олексій стверджує, що у 2014 році вони дотримувалися суворо проукраїнських позицій, «але життя там якось змінює людей»: вони стали вірити всьому, що показують по російському телебаченню. У родині довелося запровадити табу на розмови про політику.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну у Олексія померла мама, тоді приїхати на похорон у Донецьк він зміг лише через територію Росії, його дружину та доньку окупанти не пустили.
Поїздка залишила гнітюче враження не тільки через трагічні обставини, а й через те, яким стало місто:
«Це нагадувало сон, від якого скоріше хотілося прокинутися. <...> З бізнесу працювали тільки гастрономи та дрібні кіоски. Людей мало, машин теж. Переважно військові або приїжджі. Улюблений ресторан, який називався «Чердак», не працював, вивіска висіла, але літери вицвіли, й одна з них похилилася. Було відчуття нереальності того, що відбувається».
Олексій впевнений, що хоча в Донецьку все ще є люди, які не прийняли «нову владу», і навіть є ті, хто допомагає українській розвідці, місто і область вже не зможуть повернутися до складу України:
«Донецька уже немає, є «Донецк». Він уже не потрібен Україні, а Україна не потрібна йому. Мені здається, шанс повернутися вже втрачений».
